«Отче, невже і ти боїшся смерті?» — із подивом запитали учні преподобного Сисоя Великого, коли побачили його останні хвилини. Перед ними лежав не звичайний монах. Це був подвижник, який десятки років провів у пустелі, переміг численні спокуси, отримав від Бога дар прозорливості й навіть воскрешав померлих. Але саме він перед смертю попросив про те, чого ніхто не очікував: «Дайте мені ще трохи часу для покаяння…» Чому святому, який усе життя присвятив Богові, раптом знадобилося ще трохи часу?
Преподобний Сисой Великий жив у IV–V століттях. Після упокоєння преподобного Антонія Великого він оселився в його печері, продовживши шлях великого пустельника. Своїм суворим життям, безперервною молитвою та глибоким смиренням він став одним із найшанованіших отців єгипетської пустелі. До нього приходили за порадою сотні людей, а Господь прославив його багатьма чудесами.
Та найбільший урок преподобний залишив не своїм життям, а своєю смертю.
Коли настав його останній час, братія побачила, що обличчя старця раптом засяяло незвичайним світлом. Він сказав, що бачить преподобного Антонія, потім — пророків, апостолів, а згодом Самого Господа. Здавалося б, ось вона — вершина святості. Але саме тоді Сисой промовив слова, які ось уже півтори тисячі років дивують християн:
«Дайте мені ще трохи часу, щоб покаятися».
Братія здивувалася:
— Отче, хіба тобі ще потрібне покаяння?
І почула відповідь, яка стала безсмертною:
«Воістину, не знаю, чи поклав я навіть початок покаянню».
На перший погляд ці слова можуть здатися дивними. Невже людина, яка прожила таке святе життя, справді вважала себе непокаянною?
Ні. Це були не слова розпачу і не страх перед Божим судом. Це були слова найглибшого смирення.
Існує духовний закон: чим ближче людина підходить до Бога, тим ясніше бачить не чужі гріхи, а власну недосконалість. Людина, яка стоїть далеко від світла, майже не помічає плям на своєму одязі. Але варто наблизитися до яскравого світла — і стає видно навіть найменшу порошинку.
Саме тому найбільші святі ніколи не вважали себе досконалими. Вони не порівнювали себе з іншими людьми — вони стояли перед Богом.
У сучасному світі нас постійно навчають зовсім іншого. Нам кажуть: «Ти достатньо хороший», «Прийми себе таким, яким є», «Не картай себе». Безумовно, християнин не повинен жити в почутті безнадії чи самоприниження. Але Євангеліє вчить іншого: покаяння — це не приниження людини, а шлях її постійного оновлення.
Преподобний Сисой не применшував того, що зробив Бог у його житті. Він лише розумів, що любов Божа настільки безмежна, що людське серце завжди може відкритися їй ще більше.
Саме тому його останні слова є не сумною історією про страх смерті, а величним свідченням справжньої святості.
Можливо, найважливіше питання сьогодні полягає не в тому, чи покаявся преподобний Сисой перед смертю, а в тому, чи ми ще не перестали каятися, думаючи, що з нами вже все гаразд.
Покаяння не закінчується після сповіді. Воно не завершується через рік церковного життя чи після десятків прочитаних молитов. Воно триває доти, доки людина прагне стати ближчою до Христа.
Саме це і відкриває нам таємницю останніх слів преподобного Сисоя Великого. Він не боявся смерті — він боявся втратити хоча б одну мить, яку ще можна було присвятити Богові. І, можливо, саме тому Господь зустрів його словами, які так прагне почути кожен християнин: «Добрий і вірний рабе… увійди в радість Господа твого» (Мф. 25:23).